ВИКОРИСТАННЯ
ЕЛЕМЕНТІВ ЛІТЕРАТУРНОГО КРАЄЗНАВСТВА НА УРОКАХ
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Уроки української мови дають
величезні можливості для виховання справжнього громадянина України, формування
патріотичних почуттів учнів. Необхідною умовою для виконання цих завдань є
створення системи краєзнавчої роботи в діяльності кожного учителя-словесника.
Державна програма з української мови та літератури включає розділ «Література
рідного краю». Уроки, сплановані за цим розділом, мають на меті ознайомити
учнів із творчістю письменників, що жили або живуть на Волині. Уроки
української мови дають можливість поглибити знання учнів із історії рідної
землі. Щоб наблизити викладання української мови до життя, потрібно
використовувати на уроках місцевий матеріал. Це виховує в дітях почуття
справжнього, а не казенного патріотизму, спонукає їх любити й вивчати рідний
край.
Урок української мови дає можливість
спланувати роботу через дидактичний матеріал у формі різноманітних творчих та
навчальних завдань і вправ, підбір текстів краєзнавчого характеру для диктантів
та переказів, уроки розвитку зв’язного мовлення, побудовані на краєзнавчій
основі.
Наведу деякі зразки вправ і
завдань краєзнавчого характеру для учнів 8-го
класу, які створені з урахуванням змісту програми. Їх використовую під
час вивчення односкладних речень та однорідних членів речення. Підготовлені матеріали призначені для
організації різнорівневого вивчення курсу української мови. При розробці
матеріалів виділяю три рівні. Перший рівень складають завдання на безпосереднє
застосування теоретичних знань, які відповідають широко відомим обов’язковим
результатам. До другого рівня віднесені завдання типу обов’язкових, що
вимагають більш складного рішення. Третій рівень – це ускладнені завдання
творчого характеру.
Завдання 1
Прочитайте
поезію волинського поета Петра Гоця «Правічна тема». Виконайте завдання.
Правічна
тема
Комусь, можливо,
сняться закордони,
Чужі поля, і гори,
і моря...
Мені ж оті Дніпри,
Дунаї, Дони –
І як вечірня, й
вранішня зоря!
Комусь, можливо,
дальня слава – зваба,
Мені ж достатньо
рідної землі!
Нащо мені чиїсь
Меконг чи Лаба?
Чиїсь міста –
великі чи малі?
Не хочу світу!
Всесвіту – тим паче!
Хай кожен має
право на своє!
Хай через мене
жодна не заплаче
На світі мати й мила сліз не
ллє!
Нехай кістьми
впаду – та в рідне поле
І хоч одну зернину
ще здобрю.
Й одна зернина, як
ніхто не споле, -
Мільйонно стріне в прийшлості
зорю!
То ж буду сею
думкою багатий
І ні на чий кордон
не посягну,
Отій землі, що
викохала мати,
На віру і на вірність присягну! [2, 61]
Різнорівневі завдання
1-й рівень:
виділіть односкладні речення, визначте їх тип;
2-й рівень: виділіть односкладні речення, визначте їх
тип, замініть односкладні речення на двоскладні й навпаки;
3-й рівень: визначте
основну думку поезії, напишіть
твір-мініатюру «Я – частинка рідної землі», використовуючи односкладні речення.
Завдання 2
Прочитайте
поезію Петра Гоця «Бо то безсмертя – мова», виконайте завдання (текст подаю без
розділових знаків)
Бо то
безсмертя – мова
Казала мати:
«Сину, не забудь
Ніде й ніколи
батьківського слова!
Де хочеш сил і
впертості добудь,
А не забудь, бо то безсмертя –
мова!
Поки у тебе буде
слово те,
Яким тобі співали
колискову –
В душі твоїй будяк
не зацвіте
І не заглушить райдугу бузкову.
Поки ти будеш
думкою тягтись
На ті стежки, на
ті круті дороги,
Де довелося сином
наректись –
Не знатимеш до
слова остороги.
То ж будь, мій
сину, завжди мудрим будь:
Яка б тебе дорога
не манила –
Ніколи того слова
не забудь,
Яким
тебе на долю осінила!» [2, 56]
Різнорівневі завдання
1-й рівень:
виділіть у тексті односкладні речення, запишіть, визначте їх тип;
2-й рівень:
перепишіть текст, поставте розділові знаки, поясніть їх;
3-й рівень:
напишіть невеликий твір, який перегукувався б із змістом поезії, використайте
односкладні речення.
Завдання 3
Прочитайте
текст. Визначте його основну думку. Розкажіть про особливості вишивки в нашій
місцевості.
Рушники волинські мають свої
особливості, як ткані, так і вишивані. Надто слід виділити вироби північних та південний районів.
Якщо для північної Волині від
Обруча до Шацьких озер більш характерні ткані рушники, то на півдні волинської
землі поширені рушники, декоровані
вишиванням і тканням. Майже все волинське Полісся вирощувало багато льону, а
тому тут було дуже вживане ткання льоном. Ось чому Полісся створило свій
особливий тип неповторного рушника. Це були перш за все вузькі, довгі рушники,
декоровані на всьому просторі полотна сірими та білими нитками якимсь певним
геометричним орнаментом. По краях чи по всій площі рушники перетинали орнаментованими смужками
різного кольору. Частіш – червоними та
чорними нитками, а нерідко – і вовняними, різноколірними. Такі рушники
по-народному називали «рябчушками». Вони
могли бути витканими в «сосонку», «клітку», «рожу», «дамки» тощо (З
довідника).
Різнорівневі завдання
1-й рівень:
знайдіть однорідні члени речення, підкресліть їх, списуючи речення;
2-й рівень:
випишіть речення з однорідними членами. За допомогою чого поєднуються однорідні
члени? Зробіть синтаксичний розбір останнього речення;
3-й рівень:
перекажіть текст, використовуючи речення з однорідними членами.
Завдання 4
Прочитайте
текст. Виконайте завдання.
У своєму творі «Іван Підкова»
Кобзар звертався до героїчного і трагічного минулого рідного народу словами:
Було колись – в
Україні
Ревіли гармати;
Було колись –
запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося –
осталися
Могили на полі.
Віками могили були не тільки
нашим сумом і нашим болем, а й нашою славою. Однією з таких ознак козацької
звитяги на волинській землі є могили під Берестечком. Далекого літа 1651 року
саме на полі під Берестечком, смертю долаючи смерть, героїчні козацькі лицарі
виборювали волю й незалежність рідному народові. Рясно тут вкрили вони тілами зеленеє поле, напоїли його кров’ю.
За народними переказами і
літературними джерелами, поклонитися козацькій славі і звитязі до Берестечка
приходив Великий Кобзар, тут запалювала вогонь любові до рідної землі в серцях
своїх дітей Олена Пчілка, а сотні й тисячі менш відомих синів і дочок нашого
народу йшли сюди, щоб віддати останню шану полеглим за свободу рідного краю
безстрашним козацьким лицарям, зачерпнути цілющої правди віків у свої спраглі
до волі душі (З газети).
Різнорівневі завдання
1-й рівень:
виписати речення з однорідними членами, пояснити постановку розділових знаків;
2-й рівень:
виписати з тексту речення в такій послідовності:
а) речення з
однорідними членами, між якими не ставиться кома;
б) речення з
однорідними членами, між якими ставиться кома;
3-й рівень:
запишіть короткий письмовий переказ тексту, використовуючи речення з
однорідними членами.
Завдання 5
Прочитайте
текст. Виконайте завдання.
Де Смолич зливається з
тихоплинною Лугою, майже біля самого західного кордону нашої Вітчизни, стоїть
древнє місто Володимир-Волинський. Природа щедро наділила цей край усім:
багатими на дичину пралісами, родючими землями, неквапливими річками. Мабуть,
саме таким у всій своїй красі постав він перед очима великого князя київського
Володимира. Обминаючи подробиці, доносить до нас літопис свідчення про те, що
981 року Володимир Святославович здійснив похід до західних околиць своїх
володінь.На облюбованій князем місцині було закладено град з дитинцем та
посадом. І дістав той град ймення Володимир. Під такою назвою місто вперше
згадується 988 року у «Повісті минулих літ».
Відзначивши свій тисячолітній
ювілей, місто Володимир-Волинський і досі молоде. Воно вражає довершеністю та
гармонією архітектурних форм, поглядом його жителів у майбутнє.
Різнорівневі завдання:
1-й рівень:
випишіть речення з узагальнювальним словом при однорідних членах речення,
поясніть розділові знаки;
2-й рівень:
зробіть синтаксичний розбір другого речення. Знайдіть у тексті односкладні
речення, дайте їм характеристику;
3-й рівень:
прочитавши текст, придумайте кілька речень про славне минуле нашого краю,
використавши однорідні члени речення з узагальнювальними словами.
Використовую краєзнавчі матеріали
й під час вивчення теми «Дієприслівник». Так на першому уроці «Дієприслівник як
особлива форма дієслова» метою було ознайомити учнів з дієприслівником як
особливою формою дієслова, його значенням, морфологічними ознаками, синтаксичною
роллю, формувати вміння знаходити дієприслівники в тексті, використовуючи
елементи краєзнавства, прищеплювати школярам любов до рідного краю, повагу до
його історичного минулого. В якості обладнання використовувала тексти поезій волинського поета Петра Гоця,
альбом фотографій міста Володимира-Волинського.
На початку уроку проводжу розумову розминку за допомогою
запитань про дієслово. Потім пропоную виразно прочитати текст, спроектований на
мультимедійну дошку.
Далека імлиста давнина і стрімка
сучасність…Таке місто Володимир-Волинський. У напружених трудових буднях його
жителі, більше сягаючи думками в майбутнє, аніж в минуле, не забувають про
славну старовину свого міста. Спорудивши його для захисту кордонів держави, засновники
зробили Володимир неприступною фортецею.Воно, наче билинний вітязь, відбивало
навали чужинців.
Завдання: у тексті виділіть нову
для учнів форму, чим вона відрізняється
від відомих форм?
Щоб розв’язати це
завдання, учні з’ясовують
такі питання.
1. Що означають
нові форми?
2. Чи змінні ці
слова?
3. На які
питання відповідають?
4. Якими членами
є?
Далі відбувається робота школярів
над висновками (виведення правил).
(У другому реченні слово сягаючи називає другу
додаткову дію, відповідає на питання що
роблячи? , є незмінним, у реченні виконує роль обставини).
Учні встановлюють специфіку
дієприслівника, вказуючи на відмінність
його значення й граматичних ознак від дієслів та прислівників. Отже, завдяки
пошуковій діяльності школярі доходять висновків, що таке дієприслівник, яка
його роль у мові.
Продовжується робота з текстом,
який знову проектую на дошку.
У літописах та літературних
творах історія зберегла оповіді про діяння наших предків. Володимирські
ремісники, виплавляючи з болотної руди залізо, робили з нього зброю, шоломи та
кольчуги, відливали мідні хрести. Виготовляючи із золота й срібла ювелірні
вироби, вивозили їх до Києва, Чернігова, інших міст.
Звертаю увагу на те, що в
літературному тексті дієприслівники використовуються як один із засобів
створення виразності.
Проводжу словникову роботу:
пояснення слів кольчуга, шолом, ремісник.
Наступний етап – пошукова
робота: виписати з тексту вірша волинського поета Петра Гоця «Були і в нас
прославлені мужі» дієприслівники, визначити їх роль у реченні.
Подаю історичну довідку: найбільшого піднесення
Волинь досягла за часів князювання Романа Мстиславовича (1172-1205р.р.) і
Данила Романовича (1205-1264р.р.)
Були і в нас
прославлені мужі,
Була і ця земля
колись могутня...
І через тьму
брехливості й олжі
Пробилася до наших днів,
славутня.
Роман Волинь і
Галич поріднив,
Боярську
підкоряючи сваволю,
Данило від
чужинців боронив
Землі своєї
правду, віру й волю.
З них жоден на
престолі не сидів:
Безперестанку
ждали їх походи
До половецьких
степових рядів
І на явтязькі та
угорські води.
Тремтіли – і не
раз – степовики,
Дітей своїх, мов
пугалом, лякали
Романовою силою –
віки...
Не раз, пощади
просячи, клякали.
Хоч доброго
порядку й не завів,
Та прагнув
об’єднати рідну землю
І всьому злому
світові довів,
Що є в Русі той,
хто волає «Внемлю!»
Хоч, може, він литвою й не орав,
Як потім вороги
ізобразили,
Та всіх отих
нападників карав,
Що лихом повсякчас
йому грозили...
Не раз ці зайди зазнавали ляків
І через млу
брехливості й олжі
Пробилась слава і
до нас, славутня...
Були і в нас
прославлені мужі,
Була й моя земля колись могутня! [2,
46]
Далі – випереджувальна робота. Запитую:
-
Чи мають дієприслівники у цих реченнях
залежні слова?
-
Як ви думаєте, що таке дієприслівник
разом із залежними словами?
-
Так, це дієприслівниковий зворот. Про
нього ви вчитимете наступного уроку.
А домашнім завданням
буде вивчити теоретичний матеріал про дієприслівник, скласти твір «Минуле й
сучасне рідного краю», використавши дієприслівники.
Найбільшу вагу в розвитку
творчої особистості мають уроки розвитку зв'язного мовлення. Адже сьогодні
актуальним і важливим є питання оволодіння найменшими громадянами України
літературними нормами державної української мови. Основні завдання, які стоять
перед учителем, полягають саме в тому, щоб навчити дітей змістовно, граматично
правильно і стилістично вірно висловлювати свої думки в усній та писемній
формах, чітко і переконливо обґрунтовувати свою точку зору, розвивати основні
навички мислення, виробляти власне розуміння життя та ставлення до нього.
Особливістю розвитку українського мовлення як навчальної дисципліни є те, що
воно є не тільки предметом вивчення, а найважливішим засобом виховання і
розвитку творчої особистості. Успішне розв'язання цієї проблеми багато в чому
залежить від мовленнєвої культури вчителя, його вміння розкрити перед учнями
багатство і красу рідної мови. Вважаю,
що найефективніше можна з цим впоратися, використовуючи в своїй роботі елементи краєзнавства.
Адже найкраще описати вулицю рідного села, пам'ятку історії чи архітектури,
побачену власними очима, описати процес праці, який демонструють від початку до
кінця чи написати твір на основі почутого, який звучить з вуст оповідача. Для
цього обов'язково потрібно організовувати навчальні екскурсії.
Вважаю, що велику роль у
вихованні учнів відіграє пошукова робота. Екскурсія – форма організації
педагогічного процесу, спрямована на вивчення учнями поза межами школи і під
керівництвом учителя явищ, процесів через безпосереднє сприйняття. Екскурсія є
складовою формою навчально-виховного процесу, вона відкриває можливості для
комплексного використання методів навчання, збагачує знаннями учнів і самого
вчителя, допомагає виявити практичну значимість знань, є ефективним засобом виховання учнів,
особливо в емоційній сфері.
Об’єктами екскурсій є установи
культури і мистецтва (музеї, виставки), храми, історичні місця і пам’ятки тощо.
Планують їх заздалегідь у межах урочного часу.
Для ефективного
проведення екскурсії необхідне чітке визначення освітньої та виховної мети, вибір оптимального змісту, об’єкту
екскурсії з урахуванням рівня підготовки учнів.
Проведення екскурсії поділяю на
декілька етапів.
1.Теоретична та
практична підготовка передбачає опанування учнями мінімумом необхідних знань.
Учитель заздалегідь знайомиться з об’єктом екскурсії, домовляється з
екскурсоводом про її зміст.
2. Інструктаж,
завдання якого полягає в ознайомленні учнів із метою та змістом екскурсії.
Учитель характеризує об’єкт, повідомляє
про план екскурсії, за потреби – накреслює маршрут-схему.
3. Проведення
екскурсії, що передбачає послідовний розгляд об’єктів екскурсії, визначення
головного та отримання неохідної інформації про об’єкт. Учні запитують,
спостерігають, роблять нотатки. Завершується екскурсія відповідями на запитання
щодо її змісту.
4. Опрацювання
матеріалів екскурсії передбачає уточнення, систематизацію, узагальнення
отриманих під час екскурсії спостережень та вражень. Обов’язковим є аналіз підсумків навчальної екскурсії – усне
опитування, використання даних під час наступних уроків.
Календарні плани екскурсій
складаю на півріччя, їх затверджує керівництво школи. Теми екскурсій визначені
в програмах навчальних дисциплін.
Об'єктами наших відвідин є
швейний та кондитерський цехи; пам'ятка архітектури – Низкиничівський монастир;
пам'ятник воїнам-визволителям; майстерні народних умільців із декоративної
роботи із залізом, зустрічі із майстринями – вишивальницями міста Нововолинська
та навколишніх сіл.
Так після проведення екскурсії
Низкиничівським монастирем та Успенською церквою учням було легко писати твір-опис
пам’ятки архітектури, адже вони докладно вивчили історичні події, із якими
пов’язано побудову пам’ятки, не тільки познайомилися з архітектурними
термінами, а й побачили їх використання в будівництві. Школярів зацікавила
постать Адама Киселя – фундатора історичної пам’ятки.
Зустрічалися учні з майстрами
народної вишивки, які зараз проживають у місті Нововолинську та навколишніх
селах, досліджували особливості техніки вишивання окремо кожної вишивальниці,
те, як у своїх роботах вони використовують елементи старовинних вишивок тих
регіонів, де вони народилися, і поєднують їх із сучасними технологіями ,
візерунками. Цікаво було спостерігати, як створювалися неповторні орнаменти,
візерунки, кольорові поєднання, які розкривали індивідуальність кожної
майстрині А після зустрічі з видомими вишивальницями нашого міста учні зацікавилися особливостями вишивки, почали
вивчати орнаменти, техніку вишивання та символіку вишивки нашого регіону, якими
створювались окремі обрядові речі, що несли певне смислове навантаження. Усі
знання використали під час написання твору-опису процесу праці.
Для реалізації комунікативної
змістової лінії, зокрема тієї частини, де головним є відтворення, тексти
добираю так, що їхній зміст дає можливість знайомити учнів із історією,
звичаями й традиціями рідного краю, його мистецькими скарбами, духовною
культурою, кращими синами і дочками, із загальнолюдськими моральними нормами.
Та найбільшим гальмом для вчителя і спокусою для дітей
є велика кількість у продажу різноманітних готових творчих завдань. Учні настільки їм
довіряють, що переписують їх, навіть не вникаючи у зміст. Тут, як ніколи,
необхідна педагогічна майстерність учителя. Вона полягає у тому, щоб спрямувати
діяльність учнів у творче русло: вселити віру в себе (я можу сам писати);
навчити правильно висловлюватися; довіряти вчителю (якщо помилюся, то мене
коректно виправлять; завдання, які дає вчитель - мені на користь). Завдання
творчого характеру завжди бувають підсумком якоїсь роботи: опис пам'ятки -
після екскурсії до храму та бесіди з художниками-реставраторами, складання
діалогу на тему «Чи потрібно зовнішнє тестування» - після детальної
інформації; написання твору-роздуму на
тему: «Жити-горіти чи жити - тліти». Система такої роботи дає
добрі результати. Ось, наприклад, після екскурсії до пам’ятника Тарасу Шевченку
у центрі міста Нововолинська учням дається завдання - написати твір «Ми чуємо тебе, Кобзарю, й через
століття!». Ось зразок роботи учениці 8 класу.
Ми чуємо тебе, Кобзарю, й через
століття!
На великому бронзовому камені у
задумі сидить Тарас Шевченко. У руках –
книга, поруч – кетяг калини – символ України. Обличчя Тараса похмуре, сумне. А його погляд… Пронизливий і
тривожний, він переконливо передає внутрішній стан поета-бунтаря. Переді мною пам’ятник Великому Кобзареві у
рідному Нововолинську. Я знову і знову
приходжу сюди. Іду, не готуючись до цієї зустрічі, не вибираючи найкоротшого
шляху. Іду тією дорогою, якою колись мене, маленьку, привели сюди батьки. Згадую
розповідь своєї мами про те, як 1995 року на головному майдані відбулося відкриття пам’ятника Тарасу
Шевченку. І хоча наше місто ще зовсім
молоде, розумію, що воно є частиною древньої Волині з її славним та героїчним
минулим, яке додало творчої наснаги великому поету.
Вшанування пам’яті Великого
Кобзаря на Волині беруть початок ще у вісімдесятих роках позаминулого століття.
Основну роль в їх організації відіграла мати Лесі Українки – письменник і
громадський діяч Олена Пчілка, інші демократично налаштовані громадяни міста
Луцька. Але особливого значення Шевченківські дні набрали у 20-30-ті роки
минулого століття, коли наша земля стала об’єктом колонізації, коли українське слово виживали не
тільки з преси, школи, урядових установ, а й із душі народу. Шевченкові вірші
знову стали на сторожі рідного народу, оберігаючи його минуле й майбутнє,
будили національну гідність. У березневі дні тисячі волинян збирались у
святково прикрашені зали, читали реферати
про життєвий і творчий шлях
Т. Шевченка, співали українські народні пісні
на його слова, декламували поезії з «Кобзаря» і про Кобзаря, показували
вистави «Назар Стодоля» Тараса
Шевченка, «До світла, до
волі» С. Черкасенка.
Перші весняні дні – Шевченківські –
відзначаються й до нашого часу. Ім’я митця – на устах і нині, адже у своїх творах він учить нас бути патріотами не
на слові, а на ділі, знати власну історію, творити національну культуру, любити
та вивчати рідну мову. Поет закликає
ніколи не забувати тих подвигів, що здійснювало козацтво, і завжди бути
готовими захищати Україну.
Жителі
мого рідного міста теж вшановують
Тараса Шевченка. Глибоке відлуння у свідомості нововолинців пробуджує
творчість Великого Кобзаря. У центрі міста височить величний пам’ятник поету. Для багатьох його мешканців це місце стало святим. Тут
відзначаємо найвизначніші дати, проводимо різноманітні конкурси, організовуємо
цікаві заходи. Готуючись до святкування ювілею великого сина України, приходимо сюди, щоб звірити свої думки з Його Словом.
Найбільше, чого прагнув Тарас
Шевченко, - це пробудити почуття
національної свідомості, честі. І ми повинні робити все для того, щоб, ставши
дійсно вільними, щасливими, маючи
національну гідність, не лише
називатися, а й бути українцями.
Інколи вчителі-словесники для
переказів, диктантів та інших видів робіт послуговуються текстами з посібників,
збірників. Це, звичайно, потрібно. Але ми не помічаємо, що і поруч із нами є
люди, події, про які варто говорити й писати.
І хоч наша міська та обласна
преса бажає бути кращою, навіть у ній можемо знайти цікаві матеріали про
сучасне життя рідного міста, села, області. І, звичайно, використати на уроках
української мови як дидактичний матеріал.
Цікаву статтю «Не вмирає душа наша» про
створення 1991 року музею фольклору та етнографії «Берегиня» у ЗОШ №7 міста
Нововолинська прочитала у міській газеті
«Народна рада». Приводимо її текст.
«Відколи, із якої нещасної пори
почали українці себе забувати, свою мову, історію, традиції? Чому не шануємо
себе, не поважаємо наших предків? Доки зазнаватиме наш народ поневірянь і
зневаги? Чи буде колись цьому кінець? Чи відродиться дух український?..
Запитання, запитання... А де шукати відповіді?
Однією з таких
відповідей стало відкриття
в Нововолинській
загальноосвітній школі №7 фольклорно-етнографічного музею «Берегиня».
Яка ця кімната-музей? Вона складається з двох частин. У меншій відтворено
експозицію селянської хати. Тут можна побачити українську піч, оздоблену
квітами. На комині пучечок безсмертників та маківок. Трохи далі, під вікном,
дві ікони, прикрашені вишитим рушником, стіл, накритий лляною скатертиною У
більшій кімнаті зібрано цікавий фольклорно-етнографічний матеріал. На почесному
місці портрет Тараса Григоровича Шевченка, а під ним вишитий на рушнику
безсмертний «Заповіт». Тут же під
вишитою обкладинкою «Кобзар». Навпроти через усю стіну картина нововолинського
художника В.Л.Шарованського, яка являє собою фрагмент сільського пейзажу. Він
нагадує околиці Нововолинська в районі села Низкиничі, якщо дивитися зі сторони
Шахтарського мікрорайону на церкву Адама Кисіля.
На стінах кімнати розмістилася
велика колекція національного одягу з усіх регіонів України. Тут і чоловічі, і
жіночі сорочки, запаски та спідниці, вишиті різноманітними візерунками, деякі
оздоблені коштовним бісером.
Цей своєрідний храм народної
творчості, культури й побуту України є навчальною базою виховання дітей. Тут відбуваються тематичні вечори,
уроки народознавства».
Який прекрасний зразок для
переказу тексту з елементами опису приміщення в шостому класі. І не потрібно
вчителю шукати іншого. Адже після написання цієї роботи можна провести екскурсію
у фольклорно-етнографічний музей «Берегиня», познайомити учнів із його
експонатами, а потім запропонувати написати відгук на проведену екскурсію.
Нехай школярі порівняють почуте з побаченим, проймуться ентузіазмом до справи
відродження народних традицій, звичаїв, обрядів.
Під час написання переказу
тексту з елементами опису пам’ятки архітектури
використовую текст, який розповідає про важливу історичну пам’ятку, що
знаходиться поруч із нашою школою.
Успенська церква та
дзвіниця села Низкиничі
Село Низкиничі згадується 1545
року в ревізії Володимирського замку, коли належало Тихону Киселю. Це володіння
пізніше було у Григорія Киселя, а в ХVІІ столітті – у
воєводи Київському та Брацлавському Адаму Киселю.
На південній околиці села, на
пагорбі височіє Успенська церква (1643 -1653р.р.) – пам’ятка архітектури
державного значення. Вона побудована у
візантійському стилі на кошти фундатора -
Адама Киселя.
На територію монастиря заходимо
через дерев’яну
двоярусну дзвіницю. Праворуч від дзвіниці 2006 року встановлено скульптуру
Миколи Чудотворця, а далі, на пагорбі височить Хрест із розп’яттям Ісуса
Христа, ліворуч – пам’ятник фундатору церкви – Адаму Киселю.
Поблизу храму збудовано
Георгіївську церкву та келії для монахів.
Свято-Успенський собор є
яскравим зразком п’ятиверхового
храму. Він становить собою рівнораменний хрест, три кінці якого мають
заокруглення, а четвертий – прямокутний. Центральна частина має високий
барабан, що увінчується куполом, так само як і чотири знижені бокові
розгалуження хреста.
Церква вимурована з цегли,
оштукатурена, покрита позолоченою бляхою. Бокові нефи перекриті напівсферичними
куполами. Фасади розчленовані лопатками
з трьома різними ренесансовими порталами.
В інтер’єрі на сьогоднішній день
не збереглися фрески ХVІІ століття.
Паруси декоровані ліпними
гербами. Вирізняється своєю побудовою іконостас. До сьогодні без змін залишилася
копія з оригіналу проповідницької кафедри греко-католиків, хори для органу, а
також зразки скульптурного та прикладного мистецтва, у тому числі бюст
Київського воєводи Адама Киселя та гріб, де покояться його останки.
Підходимо до бюсту воєводи, що
знаходиться в південному нефі. На ньому фундатор зображений у латах і залізних
рукавицях з пірначем у лівій руці, увінчаним родовими гербами. На нижній плиті
напис латинською мовою: «Перехожий! Зупинись, читай. Цей мармур про славного
потомка Святольда, славу й опору держави – Адама з Брусова...,мужа, що
відзначився в бою твердістю та далекоглядністю...»
Саркофаг, у якому був похований
Адам Кисіль, знаходиться в іншому, спеціально обладнаному підвальному
приміщенні. Саркофаг був виготовлений для брата Миколи. Звертаємо увагу на
напис, який вигравіруваний по верхньому краю периметра. На ньому читаємо
польською мовою: «Микола з Брусилова Кисіль Черкаський. Синіцкий староста.
Полковник». Оглядаємо верхню й бокові частини, які прикрашені барельєфом, що
відображає батальні сцени військових подій. По боках орнамент, складений із
гербів, що вказує на спорідненість Киселів із іншими знатними родами. Серед них
– стилізований герб-тризуб – свідчення того, що потомки роду походять від Володимира
Великого.
Сьогодні монастир живе своїм
молитовним і духовним життям.
Учням легко буде переказати
такий текст, адже вони постійно відвідують Успенську церкву, бувають там під
час богослужінь.
Таке насичення уроків краєзнавчим
матеріалом оживляє викладання, розвиває інтерес та любов до мови й літератури,
викликає у школярів бажання краще,
глибше вивчати життя та побут своєї області.
Іншими очима дивляться тепер учні
на своє місто, на окремі куточки рідного краю. Вулиці та будинки, повз які вони
байдуже проходили раніше, стають їм ріднішими. З’являється бажання внести і
частину своєї праці , щоб зробити місто і край ще кращими. Про це пишуть діти у
творах. Пропоную теми, які допомагають
школярам осмислити своє місце у житті , розповісти про власні надії та
сподівання. Ось деякі з них: «Наше місто», «Край мій рідний», «Йдучи вулицями
рідного міста...» . Так кожного дня засобами
художнього слова прищеплюю любов до рідного краю.
Високоефективною формою під час
навчальних контрольних диктантів та
переказів є використання текстів краєзнавчого матеріалу. Пропоную ряд таких
текстів.
Пригорніться
серцем до рідної землі
Чи бачили ви, як із гомінкого
джерельця починається річка? Чи чули, як пташина пробуджує своїм співом сонце?
Чи доводилося вам купальської ночі шукати дивоцвіт папороті у прадавньому лісі?
Пригорніться серцем до рідної
землі – і вам відкриються незвідані таємниці.
Колись напали на наш край
вороги. Захопили в полон струнку, як берізка, ніжну, як квітка,
красуню-волинянку. Не змогла вона жити в неволі, стала стрункою берізкою, а
з-під її кореня забило джерельце. Кажуть, що з нього потекло багато інших, розповсюдилися
вони Волинню, напоїли силою поліщуків для боротьби з ворогом (із довідника).
Лелека – улюблений птах волинян
Вважається, що лелече гніздо на
подвір’ї чи хаті приносить
щастя, удачу та добробут господарям. Іван Лепкий писав: «Це – якесь домове
божище, яке зо своїм гніздом на хаті приносить всій родині щастя та багату
долю».
Люди вірять, якщо хтось наважиться зруйнувати гніздо птаха,
то він помститься, підпаливши хату. Селяни розповідають, ніби не раз бачили, як бусел ніс
головню з вогнем. запевняють навіть, що птах може викресати вогонь своїм дзьобом, щоб
помститися. Звідси й сувора заборона руйнувати
гнізда бусля: «Шануй
гніздо старого чорногуза, він стереже і клуню і стіжак…»
На Поліссі здавна до 19
березня випікали спеціальне печиво «буслові лапи», закликаючи птахів повертатися додому і тим самим
приносити на своїх крилах весну.
Як символ народин
виступає лелека в Україні, Голландії, Німеччині. Вірування, що він приносить
дітей у дзьобі, має своє тлумачення. Саме влітку, після
Великодня та посту, українці подумували про продовження роду. Тому найбільше дітей народжувалося на початку
весни.
Першого лелеку вітають
словами: «Стоїть бузько на воротах у червоних чоботях».
Якщо на Благовіщення лелека сідає на
яйця, або хоча б одне – весна буде тепла.
Приміром, цілий рік
житимуть у щасті ті, хто першим навесні побачить лелечу пару, котра спокійно
походжає полем. Коли ж стоятиме без діла
– справи на роботі, і вдома йтимуть не дуже добре. А побачити лелеку, що летить,
означає цілий рік бути швидким у справах.
Був він також символом
непослуху. Про його походження оповідали в Україні за апокрифами, що одному
чоловікові було наказано викинути торбу з гадами, не заглядаючи у неї. Чоловік
з цікавости все таки заглянув у торбу,
а гади порозлізалися
по всьому світі. За те Бог зробив
чоловіка буслом,
щоб він їх збирав (із газети).
Давня Волинь
Волинь – особливий історико-етнографічний район України, частина колишньої
прабатьківщини слов’ян. Її територія обмежена верхів’ям правих приток Прип’яті
й середнього поріччя Західного Бугу, що охоплює південні райони теперішньої
Волинської та Рівненської, південно-західні – Житомирської, північну смугу
Хмельницької, Тернопільської та Львівської областей. До етнографічної Волині на заході дотичне
лівобережне Побужжя – Східна Холмщина.
Надбужжя - цікавий в історико-етнографічному відношенні район, розташований
на мальовничих пагорбах межиріччя Західного Бугу і Луги з прадавньою історією
Волинської землі, яка сягає у глибину віків. Він зберіг найдавніші релікти
праслов’янської та проукраїнської культури, що є постійними об’єктами вивчення,
про що свідчать стародавні літописи: «Повість временних лет»,
«Галицько-Волинський літопис», «Слово о полку Ігоревім».
Адам Кисіль – захисник православ’я
Адам Григорович Кисіль
народився у 1600 році в селі Низкиничі Володимирського уїзду Волинського
воєводства (нині Іваничівського району Волинської області) у сім’ї потомствених
волинян, православних шляхтичів.
У десятилітньому віці Адам, залишає батьківський дім і розпочинає навчання
в Замостській академії. У
цьому вузі поряд із незаможною молоддю навчалися Якуб Собеський, Ян
Жолкевський, Микола Остроруг, Микола Потоцький та син засновника Академії
Томаш, який у 1635 році перебував на посаді коронного канцлера. Шкільне
приятелювання згодом відіграло помітну роль у блискучій кар’єрі Адама Киселя.
По закінченню навчання юнак розвинув природний дар оратора, вільно володіє
польською, русько - слов’янською, латинською мовами, добре знає історію.
У 19 років приймав участь у війні Польщі з
Турцією.
Після смерті батька Адам
Кисіль на деякий час залишає військову службу і повертається у родовий маєток
села Низкиничі, для приведення спадщини та господарства у належний стан.
Одночасно бере участь у сеймах Волині, які відбувалися у Луцьку Житомирі. У
1629 році виступає на Православному Соборі у Києві.
У 1630 році шляхта
Волинського воєводства обирає Адама Киселя
представником на Генеральний сейм
Речі Посполитої у Варшаві, де відстоює інтереси православної церкви в
Україні в умовах католицької експансії, зрікшись унії у 1632 році, здобуває
популярність серед земляків. За протекцією Киселя, у тому ж році, був
делегований на сейм, а пізніше вибраний митрополитом – Петро Могила. З
клопотання Киселя за королівською
грамотою у 1632 році було відновлено православну єпархію з підпорядкуванням
Київському митрополиту та повернуто Софійський собор.
За дипломатичну діяльність у роботі комісії
польського сейму, по розв’язанню суперечок з питань встановлення
кордонів Київського та Чернігівського воєводств на прикордонні з Московщиною,
Адам Кисіль грамотою від 05 лютого 1646 року отримав звання київського
каштеляна.
21 лютого 1649 році у Переяславі Адам Кисіль підносить Богдану
Хмельницькому королівську грамоту та інкрустовану сапфірами булаву, а взамін
утримує ультиматум козаків та в
подарунок чудового скакуна і гаманець з 600 червінцями, які роздає полоненим
полякам.
Після поразки
Б.Хмельницького під Берестечком, польська сторона виступила з пропозицією
розпочати переговори. Дипломатичну комісію вкотре було призначено очолювати
Адаму Киселю. Переговори у вересні 1651 року у Білій Церкві закінчилися тимчасовим перемир’ям.
4 червня 1652 року
воєвода спішно залишає Київ і виїжджає на Волинь.
Останній рік свого життя
Адам Кисіль провів осторонь політичного життя, значною мірою через тяжку
хворобу, а також через неприхильного ставлення
польського короля Яна Казимира. Толерантна позиція воєводи визвала безпідставне
обвинувачення в його адресу з обох сторін. Він намагався віднайти компромісні
рішення між Польщею і Гетьманщиною, шляхом надання привілеїв козацтву та
рівноправ’я з польською шляхтою.
Скромному власникові спадкового села
Низкиничі, наприкінці життя належало 65 населених пунктів, у тому числі 37 на
Волині, 18 – на Київщині, 7 – на Чернігово-Сіверщині, 3 – у Галичині, а річний
прибуток обраховувався у 150 тисяч золотих. Джерелом примноження земельних
володінь стали, з одного боку, королівські пожалування, а з іншого – скупівля
земель після Зборівського миру (1649 року) і ощадливе господарювання. Постійно
надавав доброчинну допомогу Києво-Могилянській академії, Гощанському
Михайлівському монастирю та православній школі, яка підпорядковувалася КМА.
Згідно з генеалогічною
легендою Киселі отримали своє прізвисько від знаменитого літописного епізоду
897 року, що описує облогу печенігами Білгорода. Його кмітливі жителі закликали
посланців, щоб показати їм криницю, наповнену киселем. Ті ж, як пише літописець,
«подивишася и от града всвояси идоша».
У духовному заповіті про
відданість православ’ю говориться: «п’ятдесят три роки життя мойого, які
дозволив прожити мені Господь Бог, перебував я в православній вірі святої
східної церкви Божої Матері моєї, в якій шістсот незмінно оставались предки
мої, в ній я хочу
оставатися до останнього мого дихання». Помер Адам Кисіль 3 травня 1653 року і
був похований у підземеллі Георгіївського
приділу Успенської церкви села Низкиничі.
